Canada

Територія, на якій зараз розташована Канада, була заселена її корінним населенням понад 25 тис. років тому. Починаючи з 15-го століття, британські та французькі експедиції спершу досліджували, а потім одночасно почали заселяти атлантичне узбережжя країни. В 1763 році, проте, після семи років війни, Франція позбулася майже усіх своїх колоній у Північній Америці, включаючи Канаду. У 1867 році, внаслідок об'єднання трьох Британських північноамериканських колоній, Канада сформувалася як федеральне утворення чотирьох провінцій у статусі британського домініону^[2][3][4]. Після цього настало територіальне розширення Канади, і отримання нею статусу автономії від Об'єднаного Королівства, зазначене у Вестмінстерському статуті у 1931 році, яка закріпилась Канадським актом 1982 року, котрим назавжди розірвано залишки правової залежності від Британського парламенту.

Уе́льс (Валлія, Кемри, валл. Cymru МФА: [ˈkəmrɨ]( слухати^ді), англ. Wales МФА: [ˈweɪlz]( слухати^ді)) — одна з чотирьох складових Сполученого Королівства. Розташований на північному заході острова Велика Британія. Столиця — місто Кардіфф. Мешканці Уельсу звуться валлійці.
Уельс розташований на південному заході Великобританії, на сході межує з Англією, з трьох сторін оточений морем: на півдні це Бристольський канал (гирло річки Северн), на південно-заході — протока Святого Георга, на півночі й заході — Ірландське море, на північному сході — гирло річки Ді (Afon Dyfrdwy).
Формальна назва країни — «Князівство Уельс» (Principality of Wales, Tywysogaeth Cymru), однак її використовують рідко. Уельс ніколи не був суверенною державою в теперішніх кордонах. Щоправда, приблизно з 1057 по 1063 рік Гріфід ап Ллівелін володів практично всіма землями, що складають нинішній Уельс. Після смерті Гріфіда такого вже не було, й під час нормандського завоювання Західного Уельсу в 1282 році країну знову було поділено між кількома королівствами. 1400 року нащадок двох прадавніх королівських родів Уельсу, Оуен Гліндур, очолив повстання проти англійців і був проголошений королем Уельсу, однак повністю втратив підтримку до 1410 року і був змушений переховуватися. Валлійські закони не були повністю витіснено англійськими аж до 1542 року. Лише в 1955 році королева офіційно проголосила Кардіфф столицею Уельсу (до цього столиці в країні не було), хоча Принц Уельський зазвичай проходить інвестуру у валлійському замку Карнарвоні.
В 1997 році було утворено Національну асамблею Уельсу, що має право вносити поправки до законів, які приймає парламент Великобританії. В 2006 році прийнято другий Закон про управління Уельсом, за яким повноваження Національної асамблеї розширено.

 Походження назви.   

Назва «Уельс» походить від Wales, а те, у свою чергу, від Wealas, множини слова Wealh. Останнє слово є загальнонімецьким і походить, як видно, від назви племені вольків, тобто споконвічно воно позначало всіх кельтів. Пізніше, після того як германці увійшли в контакт із Римською імперією, воно стало позначати не тільки кельтів, але й людей, що говорять на латині, пізніше — романські мови (порівн. Валлонія в Бельгії, Валахія в Румунії). У Британії слово wealas позначало в першу чергу бритів, у тому числі валлійців і корнців (назва Корнволла містить той же корінь). Щоправда, у давньоанглійських пам'ятках є й приклади того, як цей корінь використовується стосовно римлян.
Валлійська назва Cymru походить від загальнобриттского *kom-brogi 'співвітчизники' (порівн. також кумбрійська мова, Камберленд). Від цього слова відбувається й латинська назва Cambria. Згідно з Гальфрідом Монмутським, Cambria походить від міфічного короля Камбера, але це варто визнати вигадкою.

 Історія

Люди заселили територію нинішнього Уельсу наприкінці останнього льодовикового періоду. Документальні свідчення з'являються під час римської окупації Британії. У той час уельські землі були поділені між декількома бритськими племенами, самими численними й могутніми з яких були сілури на південному сході й ордовики на північному заході. Римляни спорудили в нинішньому Південному Уельсі небагато фортів, самим західним з яких був Кармартен (Caerfyrddin, лат. Maridunum), і добували золото в Долейкоти (нині Кармартеншир). Крім того, вони побудували фортецю в Кайрлеоне (Isca Silurum), де зберігся величний амфітеатр. Римляни просунулися й у Північний Уельс, і одна з валлійських повістей, «Сон Максена» (Breuddwyd Macsen) передає легенду, начебто один з останніх римських імператорів Магн Максим (іспанець, що служив генералом у Британії), був одружений на дочці місцевого вождя з Сегонтія, нині Кайрнарвон, графство Гвінед^[1]. Під час римської окупації, приблизно в IV століття в Уельс прийшло християнство.
Після відходу римських військ із Британії (близько 410), романізовані брити створили безліч дрібних королівств. Держави південних і східних рівнин острова були швидко завойовані наступаючими англосаксами, але королівства, розташовані в гористих районах Північної Англії й нинішнього Уельсу виявилися більш стійкими. Зрештою, бритські королівства впали під ударами англосаксів і шотландців, але західним бритам вдалося закріпитися в Уельсі. Однак втрата родючих земель і багатих міст південного сходу острова не дозволили їм ефективно боротися за повернення цих територій.

Nothern Ireland

Півні́чна Ірла́ндія (англ. Northern Ireland, ірл. Tuaisceart Éireann) — одна з чотирьох частин Сполученого королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Межує з Республікою Ірландія в межах острова Ірландія. Столиця і найбільше місто — Белфаст. В адміністративному відношенні поділена (з 1975) на 6 графств (англ. counties).

 Історія.

Утворення Північної Ірландії датується 3 травня 1921, на підставі Government of Ireland Act 1920^[1].
Північна Ірландія багато років була ареною гострого етно-політичного конфлікту (англ. The Troubles) між "націоналістами"-католиками і "юніоністами"-протестантами.^[2] Націоналісти виступали за політичне приєднання Північної Ірландії до решти Ірландії^[3][4] , а юніоністи, яких у Північній Ірландії більшість, хотіли залишитися у складі Сполученого Королівства^[5]. Загалом, юніоністи вважають себе британцями (або "ольстерцями"), а націоналісти - ірландцями, хоча ці відмінності не є однозначними. З моменту підписання Белфастської угоди (так звана "Угода в Страсну п'ятницю") у 1998, більшість напіввійськових формувань, що брали участь у боротьбі, припинили військові дії.

 Адміністративний поділ

Адміністративно Північна Ірландія розділена на 6 графств та 26 районів. В свою чергу острів Ірландія ділиться на 4 історичні області — Ольстер, Коннахт, Манстер і Ленстер. Всі шість графств Північної Ірландії Антрім, Арма, Даун, Лондондеррі, Тайрон і Фермана, входять до північної провінції Ольстер. Крім того до Ольстеру також входять три графства Республіки Ірландія — Донегол, Монахан і Каван.

 Економіка

Економіка Північної Ірландії є найменшою з чотирьох економік, що складають з себе загальну економіку Об'єднаного Королівства. Промисловість представлена традиційними суднобудуванням, текстильним і канатним виробництві. Велика кількість населення зайнята в сфері обслуговування. Туризм також грає важливу роль в економіці країни. Останнім часом досить прибутковою є сфера високих технологій, в яку здійснюється інвестиційне вливання коштів.

 Релігія

Протестанти 54 %, католики 31%; пряме правління Англії з 1972.

 Політика

У Британському парламенті Північну Ірландію представляє 12 делегатів.

 Населення

Населення Північної Ірландії щорічно зростає починаючи з 1978 року. За останніми даними воно складає 1 775 000 осіб. ^[6]
Етнічний склад населення неоднорідний: в країні проживає близько 500 тисяч корінних місцевих жителів острова Ірландія — ірландців - католиків і приблизно 1 млн. англо-ірландців і шотландо-ірландців з яких більшість — протестанти, які є британцями по культурі і традиціям. Таким чином, в Північній Ірландії історично склалися три групи населення, що розрізнялися між собою по релігії і культурі, дані групи населення вельми ворожо відносяться один до одного. Східні області Північної Ірландії були зайняті переселенцями з Шотландії — пресвітеріанами, центральні і північні провінції заселили англійці, що належали до Англіканської церкви, в крайніх західних і прикордонних з Республікою Ірландія районах жили залишки корінного населення — ірландці, католики по своєму віросповіданню.
Тривалість життя у чоловіків — 76 років, у жінок — 80.8 років.^[7]

England

Я знаю, що А́нглія (англ. England) — одна з чотирьох частин Сполученого королівства Великої Британії та Північної Ірландії, вона одна з трьох частин Великої Британії, найбільша за площею і населенням. Слід сказати, що вона межує з двома іншими частинами Великобританії — Уельсом і Шотландією в межах острова Великобританія. Доречі,назва країни походить від назви племені англів, одного з германських племен, що оселились тут у V і VI століттях.  Оскільки Англія не є політичною одиницею з 1707 року, коли з Англійського королівства та залежних від нього країн була утворена Велика Британія. Столиця Англії, Лондон, також є столицею Великої Британії.
Її найбільші міста: Лондон, Бірмінгем, Йорк, Кембридж, Ковентрі, Лідс, Лестер, Манчестер, Ньюкасл, Ноттінгем, Оксфорд, Шеффілд;
Найбільші її порти: Брістоль, Дувр, Гарвіч, Ліверпуль, Портсмут, Саутгемптон;
Особливості: мінливість клімату і розмаїтість форм рельєфу; висока густота населення — серед європейських країн тільки Нідерланди населені густіше;

 Історія Англії.

Говорячи про історію Англії, на відміну від історії Британії, розпочинається з часів приходу на острів германських племен і утворення перших англійських королівств. В 1066 році Англія була завойована норманами, які стали на острові панівним класом. Поступово норманська знать змішалася з основним населенням англо-саксонського походження, утворилася спільна англійська мова.Слід сказати, що англійські королі ще довго залишалися, завдяки норманським кореням, претендентами на французький трон і вели за нього довгу війну в XIV—XV століттях. Водночас Англія вела завойовницькі війни в Уельсі, Ірландії та Шотландії. В XVI столітті Англія стала могутньою морською державою й почала утворювати заморські колонії, стаючи центром майбутньої Британської імперії.
На мою думку,середина і друга половина XVII-го століття Англія стала часом Англійської буржуазної революції, яка завершилася Славетною революцією 1688 року, заклавши основи сучасної конституційної монархії і парламентської системи. В 1707 році відбулося об'єднання Англії та Шотландії з утворенням Королівства Велика Британія.
Отже у XVIII-ому столітті в Англії відбувся потужний економічний ріст, який супроводжувався значним ростом населення, навіть незважаючи на чималу еміграцію в колонії Нового Світу. Англія, до того окраїна Європи, стала найбільшим європейським економічним центром. У кінці століття в Англії, першій серед країн світу, розпочалася промислова революцією.
 Її Наслення

• Густота — 243.8 особи/км²(30 місце)
• Народжуваність — 11.8‰
• Смертність — 10.4‰
• Природний приріст — 1.4‰
• Тривалість життя:
  • жінки 80.5 років
• Міське населення — 89.5%

Мова — англійська (понад 100 місцевих діалектів);
Релігія: 50% протестанти, 10% католики, 40% інші.

Scotland

Слід сказати, Нова Шотландія — провінція Канади, розташована на південно-східному узбережжі країни. На мою думку, найчисельніша за кількістю населення провінція на Атлантичному узбережжі Канади. Як я знаю, Галіфакс — столиця провінції, економічний і культурний центр регіону. Нова Шотландія друга найменша провінція в Канаді з територією в 55,284 км². Я знаю, що за населенням (934 405) Нова Шотландія — чеверта з найменш населених провінцій країни. Її острови Кейп-Бретон i Сейбл є частиною провінції.

 Економіка

Я знаю, що традиційно економіка Нової Шотландії у значній мірі базувалася на переробці природних ресурсів, проте протягом останніх десятиріч помічено процес диверсифікації: розвиваються такі галузі як риболовна промисловість, гірничодобувна, лісопереробна і сільське господарство.Слід сказати, що  до них додалися ще туризм, індустрія високих технологій, виробництво кінофільмів, музики й іншої культурної продукції.

 Історія

Доречі, у межах провінції існують декілька резервацій індіанського народу Мікмак та Міґмаґі. Корінні народи мешкали тут ще до прибуття перших європейських колоністів. Але, у 1604 з'явилося перше постійне французьке поселення в Порт-Роялі, яке пізніше стало відомим як Акадія. Коли регіон перейшов під контроль Британської Імперії між 1713 і 1760 роками, нова колоніальна столиця була збудована в м. Галіфакс в 1749 році. Нова Шотландія була однією з перших чотирьох провінцій, що приєдналися до канадської Конфедерації в 1867 разом з Нью-Брансвіком, Квебеком і Онтаріо.